Мій Тур Гігантів

Все почалося з проходження повної дистанції Ironman у Швейцарії. Я розумів, що в поточних умовах продовжувати тренувати вело і плавання майже неможливо. Вирішив перейти на трейлранінг. До цього я пробіг найяскравіший Нью-Йоркський марафон і марафон у Токіо, 100 км ультрамарафон та багато місцевих марафонів — асфальтовий біг став нецікавим. Швидкість не росте, емоції вже не ті. У трейлі не треба бігти швидко: природа, мало людей, ніхто тебе не підганяє.

Мені був потрібен челендж, який би мотивував мене тренуватися. Це як з Босфором: ти не вмієш плавати, але 2 січня реєструєшся, і в тебе є 6 місяців, щоб підготуватися. Мені цей формат подобається. За цим принципом я і вибрав тур. По-перше, я звернув увагу на те, що він достатньо близько (Курмайор, Італія), недорогий порівняно з іншими 5-денними забігами, тебе годують, дають спати, лікують, ще й масажем забезпечують. Та й після підйому на Монблан хотілося повернутися до тих місць у більш безпечних умовах.

Цей забіг не мав вимог до учасника, лише лотерея, і це був великий плюс, адже у випадку на той же UTMB я б потрапив лише через 2 роки. А в мене не було бажання так довго тренуватися. Та й взагалі була ідея кожного року брати інший спорт і через 9–10 місяців тренувань виходити на змагання: або ринг, або танцпол. Тому був план пробігти тур і зав'язати з трейлом. Чому зав'язати? Бо всі тренування проходять на самоті. В середньому 10–12 годин на тиждень. Бігаю полями з собакою. Сказати, що це може довго подобатися, буде неправдою.

Логіка була проста: за 9 місяців тренувань я стільки оббігаю українських стежок та гір, що бажання бігати їх повторно не буде. Так і вийшло. В моїй уяві забіг виглядав так: у мене 150 годин, є 330 км (а по факту 355 км) дистанція і 24 000 метрів набір висоти. Гори. Вгору йдеш. Вниз біжиш. Ось тобі 25 гір, пункти відпочинку, душ, масаж, їжа — велкам ту тур. Такий собі ол-інклюзив у трейлі, аналогів не має. Мені здавалося, що це прості й зрозумілі умови, щоб фінішувати, але я помилявся.

Також було важливо, що все це можна робити без супорту, бо не хотілося когось напружувати на ці забаганки, та й взагалі супортити бігуна на цій дистанції буде важко і накладно. І це додаткові обов'язки для бігуна: щоб добігти до супорта і не зійти з дистанції. Я не був впевнений, що пробіжу 330 км, бо в мене лише за плечима 100 км по асфальту на Трухановому острові, і ризики я розумів.

Моя мета була пробігти якомога довше без фізичних та психологічних травм. Коли мене питають: "Навіщо ти біжиш?", я казав: "Тому що оплачено". Це не питання коштів, це питання безповоротного вибору. Ти сплатив часом тренувань, відібрав час у сім'ї, тому ти мусиш все відпрацювати на змаганнях. Це як купив квиток на літак і мусиш летіти. Бо якщо ти його здаси, гроші не повернуть, і не факт, що випаде така можливість знову.

Так почалися мої тренування, блукання на забігах, обходження майже всіх Карпат. І ось я 8 вересня опинився на старті одного з найскладніших забігів у світі — Туру Гігантів.

Я вже давно чекав цього старту. Через п'ять днів все закінчиться — це як останні дні перед відпусткою. Ніякого мандражу, скоріше б усе почалося і швидше завершилося. Хоч я і адвокат, який працює погодинно, фініш для мене важливіший за процес. І взагалі, швидкий біг не дає можливості крутити головою і дивитися, що відбувається навколо. З трейлом простіше.

За хвилину перед стартом почався дощ. Ми його очікували, але прогноз погоди постійно змінювався, і не було зрозуміло, чи він йтиме годину чи п'ять... (він йшов 15 годин). Моя логіка захисту від дощу була наступна: одягну бігові шорти, бо вони швидше висохнуть, у них не замерзну, адже це перший день забігу, і буду швидко рухатися. Пончо одягати не буду, бо спарюся. Отак я в трусах і майці стартував.

Є така традиція наїдатися перед забігом соляними пігулками, щоб підтримувати сольовий баланс. Я теж так зробив. Мабуть, це класна ідея, але не для мене. Був увесь цей час мокрим, сіль виходила з потом, і в мене почалися подразнення. Так, я мав і вазелін, і аналоги, щоб зменшити тертя, але коли постійно йде дощ, це майже не допомагає. Попереду мене чекали три дні пекла.

Коли йшли вгору, все було добре, але на спусках траса розмокла від дощу. На одному з них я зламав бігову палку. Я був упевнений, що мої Leki з карбону, але виявилося, що вони з алюмінію. Запасні я не брав, бо в мене були одні з найкращих палок у світі. Мене це не дуже пригнітило, бо мій тренер з альпінізму на Монблан піднімався з однією палкою, то чому я не зможу?

На черговому спуску я помітив, що мої кросівки стали більше ковзати, ніж завжди. А в мене одні з найкращих Altra Olympus, які багато хто нахвалював. Подивився на підошву і виявив, що вона почала відклеюватися, відповідно зчеплення зменшилося. Стало темно, спуски стали ще крутішими, і я почав жорсткіше гальмувати об каміння підошвою, щоб знизити ризик ковзання по ґрунту. Це згодом набило ступню, але я не бачив іншого варіанту.

На одному з КП якийсь хлопець спитав мене, чи я з України. "Так", — відповів я. "А я з Криму". Я промовчав та побіг далі.

У перший день майже не робив фото, бо від дощу піднімався туман, і я майже нічого, крім стежки, не бачив. Так я пробіг 15 годин. О третій годині ранку я був на базі життя. Мене чекав холодний душ (гаряча вода закінчилася), черга на масаж і черга на бинтування ніг. Сорок п'ять хвилин тремтіння під ковдрою було для мене сном. Я встиг поголитися, змінити кросівки на Hoka Speedgoat і вирушив далі.

До наступної бази життя я повинен пройти вісім вершин. Найвища — 3294 м, найнижча — 1669 м. Самопочуття нормальне. Дощ закінчився. Попереду спуски та підйоми.

Я вже йду у своєму ритмі, звик до умов. Якщо не дивитись вгору, то йти можна, але коли подивишся... там безкінечність. Якщо вдень ще видно вершини, то вночі лише світяться ліхтарі бігунів, і ти не розумієш, як довго ще залишилося до перевалу.

Потроху проявлялася гірська хвороба. Хоча я і тиждень тут акліматизувався, все одно цього недостатньо; головний біль, задишка мене все ж таки наздогнала, але ненадовго.

З місцевим харчуванням виявилися проблеми. Справа в тому, що в деякі сири та м'ясні продукти місцеві додають якийсь фермент, який надає продуктам специфічний присмак. Я прозвав це "м'ясо з орка". Може, коли його запивати вином, ще нормально, але коли пепсі або водою — у роті щось дуже неприємне. Тому я їв варену ковбасу та постійно придивлявся до того, що брав до рота.

Ще до старту я звикав бігти на повний шлунок: спочатку складно, а потім звикаєш. З гелями проблем не було, але загалом їжу краще брати свою і не сподіватися на лотерею. На щастя, в мене не було розладу шлунка.

До наступної бази життя я пройшов 56 км за 23 години. Загалом за плечима 104 км, і я в базі життя Cogne. Але чомусь мої Garmin Fenix показували 140 км. Справа в тому, що перед стартом я виставив у годиннику економний режим GPS, і це вплинуло на якість вимірювання дистанції та на моє ставлення до цього. Коли я зрозумів, що помиляюся у своїх розрахунках, було вже пізно щось змінювати.

Крім того, я помилився з вибором карти в годиннику. Була загальна карта забігу на 330 км та карта від бази до бази. Я чомусь вирішив, що загальна карта мені більше підійде, і це була велика помилка, тому що я не знав, яка дійсна відстань до чергового контрольного пункту і що взагалі мене чекає попереду.

Як тільки я прийшов до бази життя, в мене вистачило часу переодягнутися, поїсти і поспати 15 хвилин. Потім база життя зачинилася, і я опинився на вулиці. Взагалі мої очікування щодо відпочинку були інші. Я думав, що якщо я встигну на базу, то в мене буде гарантований час на відпочинок. Але я не розібрався з регламентом, і дійсність виявилася зовсім іншою. Тобто, якщо база зачиняється о 7:00, то чим раніше ти прийдеш, тим більше буде часу. Я думав, що вона зачиняється тільки на вхід бігуна, але виявилося, що ще й на вихід.

Усвідомивши складності буття, о 7:00 у вівторок я вийшов з бази і пішов далі. Перші думки в мене були про аптеку, бо натертості переросли вже у запалення, і біль була нестерпною. Але рано чи пізно я до неї звик.

Наступний етап був технічно не складний, але я йшов майже останній. Світило сонце, в кожній калюжі я мочив свій баф, щоб пережити спеку. Здавалося, що отримав сонячний удар, але легкий. Поза спиною почув шум — організатори знімали за мною прапорці-розмітку. Ну все, згідно з правилами, якщо вони мене обженуть, я отримаю дискваліфікацію. Я перелякався і побіг вперед — попереду десь 40 км до бази життя.

Опівночі, блукаючи по кущах, до мене прийшли вони… Одне з побічних явищ депривації сну — галюцинації. Вони бувають візуальні, слухові та тактильні. Починаються, як правило, в темряві, коли нервові закінчення зору перенапружені, і мозок домальовує картинку. Наприклад, з дерева малює якусь фігуру або об'єкт. Так і в мене було: то танк за кущами стояв, то будинок, то чорти. Чим більше ти приглядаєшся, тим активнішими вони стають. Звукові галюцинації більше пов'язані з вітром, і ти чуєш голоси. А тактильні — це коли ти біжиш, і тобі хтось на плече кладе руку. Якщо на цьому зосередитися, це переходить у панічну атаку зі сльозами та соплями. Єдиний вихід — не звертати уваги або відволіктися. Наприклад на розмову по телефону.

Отже, коли мене накрило, я подзвонив дружині, і мене відпустило. Але це відчуття ніколи не забуду. Добігаючи до бази життя, а це було близько 2-ї ночі, я чомусь вирішив, що не встиг за часом і у мене DNF (Did Not Finish). Я вже й прощальне відео зняв... Прибігши до бази, я випив 2 бокали пива, пішов на перев'язування ніг і заснув. Розбудили мене о 3-й ранку, щоб добинтувати. Я збираю речі, випиваю ще бокал вина, чекаю на автобус. Паралельно шукаю готель, який мене зранку прийме.

І тут бачу, що є бігуни, які йдуть далі. Я питаю у організаторів, в чому справа. Вони кажуть, що це остання група, яка добігла вчасно, і я в ній теж, тож можу йти з ними. Радості не було меж, це було неймовірно. Я починаю знову в попихах збирати свій рюкзак, забуваючи одягти темляк на свою єдину палку, і вибігаю з цим "шампуром" до нових пригод. За плечима 149 км.

Ще перед стартом я затейпував собі коліна та спину. Спочатку все було ок, але з кожним днем відчував додаткове навантаження. Перед своїм останнім етапом я зняв тейпи, і сил стало значно більше. Або я їх перетягнув, або взагалі вони були не потрібні — без них стало набагато краще.

Вийшов о 4 ранку, і вже о 6 сил не залишилося... Я дуже хотів спати, але ми йшли якимось селом, і я б виглядав як бомж, якби приліг біля стіни. І тут наступний КП, бачу біля нього розкладушку. Питаю, чи можна поспати. "Так", — кажуть, — "у Вас є 10 хвилин". Я туди, а на ній вже спить китаєць. Кажу: "Ділись". Так ми її на дві частини поділили і майже обійнявшись заснули. Ці щасливі 10 хвилин... "Ваш час вийшов", — сказали нам. Я встав і пішов далі, а він ще лежав і вже нікуди не поспішав. Цих 10 хвилин сну мені вистачило на 2–3 години.

Потім повернулися галюцинації, і земля почала йти з під ніг. Таке відчуття, що провалюєшся крізь землю і не розумієш, куди йти.

Я випив енергетичний шот, сподіваючись на тонізуючий ефект, але це був не той шот. Я так зрозумів, що їх є декілька видів з різним ефектом. Є ті, що відразу тонізують, але недовго, а є такі, що тебе "розхитують", а потім фокусують, і ефект триває довго. Як правило, це з L-карнітином, відчуття поколювання в шкірі — не дуже приємно, але відволікає. Яприйняв другий. Якийсь час я взагалі не розумів, де я. Добре, що прийняв його на рівній поверхні — і мене "розмазало" хвилин на 10. Це як блювати з похмілля і просити Всевишнього, щоб тебе відпустило... Ну а потім відпустило, сфокусувало, і я вже бадьоренько побіг далі.

Кажуть, що на таких змаганнях ти лише сам із собою змагаєшся, але коли я побачив, що мої попередники сплять в кущах або повертаються на базу, це додало мені сил. Десь з 9 ранку в мене відкрилося друге дихання. Ні, думаю, це гіперкомпенсація, або ще називається стан потоку. Невідомо звідки в мене взялися сили, і я почав обганяти попередників. Такого стану в мене майже ніколи не було — це стан свободи та польоту, міцності і стійкості. Я відчував себе залізною людиною в прямому сенсі цього слова.

Була лише одна проблема: я не знав, наскільки цей стан буде тривалим, та які побічні дії у нього будуть. І я вирішив цією суперсилою скористатися по повній.

Далі день виглядав як забіг по турбазах. У них такий тип будинків у горах називається "рефьюдж". Там можна відпочити, поїсти і заночувати. Просто так їх не побачиш, тільки за 100–200 метрів, коли до них підійдеш. І в той день їх було три штуки. Тільки до одного добіг, захекавшись, тобі кажуть: "Молодець, через 15 хвилин зачиняємось". Тільки до другого — "Супер, круто, у Вас 5 хвилин до виходу". Ганявся я в цей день по цих базах як собака Найда.

Але проблема була в тому, що я не відчував відстані від КП до КП. Взагалі з відстанню у італійців проблеми: там, де 10 км до КП, мені казали 5, де 17 км, мені казали 7. Та й взагалі всі знають, що не має 330 км, а давно вже 357 км, але ніхто нічого міняти не хоче. Моїм орієнтиром були таблички для піших туристів із вказанням часу прибуття. І то я так зрозумів, цей час був не по слабшому, а по сильнішому туристу. І це дико дратувало... Сили наче є, серце вискакує, треба контролювати пульс, а раптом не встигну. Загалом я біг на всі гроші, розуміючи всі наступні проблеми та ризики.

Найбільш тривожно мені дався забіг до міста Нієль. Чорт зна де за горами. КП закривається о 21:30. Біжу-біжу, біжу-біжу, не бачу я наближення цього міста. На годиннику 21:15... Серце вискакує... І я згадав, що є ще надсила, і там піднакопичились бали для мене. Я попросив Бога мені допомогти... і Він допоміг. Через 5 хвилин я побачив світло, і це було КП Нієль. Я розплакався і зі сльозами на очах зайшов на базу. "У вас є 10 хвилин до закриття", — сказали мені. "Мені тільки води і пепсі, рухаємось далі", — відповів я.

Я був впевнений, що встигну на базу життя, яка закривається о 3 ночі. Цей етап не був складним. Просто треба було йти в лоб гори з висоти 1557 до 2394 метрів. Як правило, по сходах — це була дорога в небеса. У мене працювало все, вже нічого не боліло, моє тіло мов машина... крок за кроком, крок за кроком...

Тільки заліз на гору — пішов дощ. Біжу по горі, вона вся в траві та калюжах, кросівки повні води. Думаю лише не підвернути ноги, бо це буде повний капець. Почався спуск, база життя на висоті 1375 метрів, але я не можу зорієнтуватися, як це далеко... Сили почали мене покидати, я розумію, що моя надсила закінчується, з дощем починається сильний вітер. Я вмикаю Джо Кокера на динамік телефона і продовжую йти...

Бачу попереду хтось мені махає ліхтарем. Роздивляюся — якась будівля з логотипами забігу. Дивлюся на годинник — час ночі, ну все, встиг, є 2 години на поспати. Заходжу у будинок, мене роздягають, питають: "Що будете пити?" — "А що є?" — "Чай є і вино." О, от чай з вином гарно для сну зайде, давайте все. Як тільки випив, почався відлік часу до відключення.

"А де у вас можна поспати?" — "А в нас не можна, це КП, до бази життя ще 7 км..." Ох... Я заливаюся кавою та пепсі і вискакую з КП у сторону бази життя. Але все було вже пізно, мене почало "розмазувати". Дощ став не такий холодний, а вітер не такий сильний, а Джо Кокер додав ще більше настрою. Що-що, а трохи під градусом бігати я вмію, оце я гарно тренував Бо план тренування не залежить від того, з ким ти що їв та пив, а план я завжди виконував. Отак я ці 7 км біг 1 годину 15 хвилин.

Прибувши на базу життя, я розумів, що в мене майже не залишилося сил і часу на відновлення. Ризики залишитися в горах були дуже високі, енергію взяти нізвідки. Може, я і хотів зійти, але в мене не вистачило слів це сказати вголос. За мене це сказали організатори. Я повинен був прийти на базу життя не пізніше 1 години ночі, а о 3 годині її покинути. Десь в глибині душі я був вдячний їм, що вони це зробили за мене. Я прийняв це спокійно, без обурення, дякуючи всім, що дали мені можливість пройти цей шлях. За плечима 86 годин бігу та 204 км.