Який інструмент обрати для походу: ніж, мультитул, сокира, мачете, пилка
Зміст:
За результатами опитування, проведеного журналом Forbes 2005 року серед читачів, редакторів та експертів, саме ніж посів перше місце серед речей, створених людиною. Виходячи з такої шанобливості та затребуваності, сфера розробки ножів рясніє різноманіттям.
Яких тільки характеристик не почуєш: ексклюзивні форми, ергономічні розміри, водночас у них і "технологічність", і "сучасні матеріали", і "однаково добре виконує всі (!) завдання", і, звісно, "традиційність", "ручна робота"... Хоча не зовсім зрозуміло, що хорошого у хендмейді, окрім унікальних для конкретного екземпляра "косяків", хіба лише може бути художнє різьблення на руків'ї зі слонової кістки (та й тут фрезерний верстат із програмним управлінням впорається краще).
Отже: спробуймо відійти від маркетингових гачків та суб’єктивних уподобань, а зосередитись на об'єктивних параметрах ножів, а також мультитулів, сокир і пилок, щоб зрозуміти, як їх вибирати в похід дикими лісами-горами.
Параметри вибору ножа
Об'єктивних критеріїв не так багато, але треба розуміти, що вони можуть мати взаємозаперечні якості…
Базовий параметр — співвідношення "спосіб застосування / ціна / якість". Так, якщо порізати ковбасу в кемпінгу або багатоденному поході поряд з цивілізацією — це одне, можна взяти будь-який вподобаний ножичок. А якщо збираєтеся в дику автономку — це зовсім інший рівень відповідальності заходу — тут потрібно підшукати надійний екземпляр. Гадаєте, дорожче — надійніше? А от і ні, ціна не обов'язково означає якість. Наприклад, високу вартість може зумовити, скажімо, та сама слонова кістка і художнє різьблення (при цьому якість леза може бути посередня)... Тут доречною буде рекомендація середньовічного фехтувальника: "зброя [а в нашому випадку — інструмент] має бути скоріше міцною, ніж вишукано прикрашеною".
Вибір сталі та заточки
Основне завдання ножа — різати. На його виконання впливає два параметри:
- Геометрія леза.
Під час різання виникає тертя (бо ніж розсовує матеріал). Тертя тим вище, а відповідно важче різати, чим товщий клин (термін "клинок" від слова клин). Саме тому усі кухонні ножі тонкі — їхнє призначення багато й легко різати/чистити, тож навіть після затуплення вони можуть робити це прийнятно. Якщо різати м'які матеріали, наприклад м'ясо, різниця буде невелика, але на твердих разюча. - Динаміка затуплення (те, як довго лезо може залишатися гострим).
Ця властивість не піддається якійсь легкій або однозначній оцінці. Причому, як ніж ріже щойно вийшовши з заводу, не є показником, адже більшість нових виробів заточені до стану бритви (так заточити можна і ложку), а от як довго цей стан протримається — питання.
В описах часто зустрічаються фрази "довго/відмінно тримає заточку" — це не некомпетентність чи маніпуляції маркетологів, тут справді нема чого сказати, конкретики не чекайте. Побічно про цю властивість свідчить марка сталі та твердість загартування. Але! З одного боку, виробникові нізвідки знати, що і як буде різати користувач, а з іншого — у двох кухарів з однакового набору овочів вийде різний борщ. Це стосується і марки сталі, яка начебто має на увазі конкретний склад, але у різних брендів може відрізнятися, а також процесу термообробки. У масовій свідомості загартування — нагрів і сунув у воду. На ділі це надскладна сфера з безліччю нюансів, що призводять до нелінійності результатів (навіть в одній партії можуть відрізнятися), і труднощі оцінки цих результатів.
Динаміку затуплення можна протестувати, але тільки в контексті порівняння двох і більше ножів. Потрібні кухонні ваги, енна кількість пенькового каната або подібного матеріалу (наприклад, пачка творів неприйнятного письменника) і власне ножі, бажано однаково заточені. Шматочок каната кладемо на ваги та перерізаємо, при цьому треба зафіксувати показник на вагах (це буде докладене зусилля для перерізання). Далі на дошці поруч нарізається решта каната, скажімо сто разів, і знову тестовий різ на вагах. Таких циклів робимо, скільки не ліньки, а слідом, за тією ж схемою проганяємо інші ножі. У результаті отримуємо певну картину вищезгаданої динаміки. Процедура не проста, вимагає навичок, інструментів і її малореально стандартизувати.
В інтернеті можна знайти певну кількість подібних відносних порівнянь і, приміром, побачити: ніж одного виробника, припустімо, зі сталі D2 європейського виробництва, тупиться в півтора раза повільніше за ніж іншого виробника з D2 китайського виробництва.
Сталі ділять на чорні (такі, що іржавіють) і нержавіючі. Щоправда, і ця градація вже не настільки сувора, є і "середньо нержавіючі":
- Чорних у масовому виробництві майже не зустрічається, хоча вони здебільшого кращі в плані стійкості заточування леза. Однак необхідність особливого догляду нівелює цей фактор. Їх використовують здебільшого "кустарні" виробництва та майстри-одинаки — через низьку вартість або просто доступність матеріалу "під ногами" (ресори, підшипники).
- Нержавіючих сталей, що використовуються для ножів, кілька десятків. Розібратися в їхніх якостях, особливо в практичному сенсі, для кінцевого користувача нелегко, та й відмінність може виявитися, скажімо, відсотків на 10 стійкішим лезом. Яка б не була модна залізячка, будь-яке лезо з часом затупиться! Тому набагато правильніше навчитися точити свій ніж — і не доведеться переживати щодо питання вибору сталі. З іншого боку, купуючи ножі відомих провідних брендів можна бути впевненим, що він зроблений з хороших сталей.
Крім хімічного складу є ще структурні тонкощі. Вище йшлося про суперечливі фактори, тож, наприклад, твердість лежить на протилежних терезах з міцністю на злам. Тобто чим лезо сильніше загартоване, тим воно крихкіше. Один зі способів з цим боротися — збільшувати товщину. Однак, як ми проговорили вище, збільшення товщини тягне за собою погіршення властивості різання, що залежать вже чисто від геометрії. Є хитрощі, що допомагають обдурити долю і супромат.
Зонне загартування — гартується тільки окрайка леза, а обух залишається незагартованим і, відповідно, м'яким. Але в промисловості такий метод мало застосовують, це ковальська технологія. Так гартували самурайські мечі, і на окрайці леза утворювалася характерна хвиляста лінія — хамон, видно її, оскільки сталь більшої твердості має трохи інший відтінок.
Друга "хитрість" — ламінат. Смуга сталі, що дає високу твердість, ламінується з двох боків смугами сталі, що дають меншу твердість. Уявіть 3 лінійки: одна з твердої сталі, дві з м'якої, тверду вкладають між двома м'якими, розігрівають і кують або пресують. Цей пакет стає монолітним на молекулярному рівні, але різним за хімскладом, під час загартування серцевина буде максимально твердою, а боки залишаться м'якими.
Однією зі старих хитрощів зробити з непотреба цукерку є дамаски, візерунчасті сталі, секрет яких нібито загублений, але періодично знову і знову його знаходять. Ситуація тут як із невловимим Джо, який не те щоб такий невловимий, просто нікому не потрібен. Сучасні леговані сталі давно перевершили дамаск за властивостями й останньому залишилися лише красиві візерунки.
Ще одна специфічна "священна корова" — титан, з металу з такою назвою ножі мають бути о-го-го. Але титанізм полягає насамперед у корозійній стійкості та порівнянних зі сталлю характеристиках міцності при вдвічі меншій вазі. А ось досягти прийнятної для леза твердості нереально (максимум, який можна отримати з титану, перебуває нижче рівня найпростіших сталей). Тут варто додати: нержавіюча сталь — це у звичайних побутових умовах вона не іржавіє, а в морях-океанах не така вже й НЕіржавіюча. Зате титану все ні по чому, тому з нього роблять ножі для яхтсменів, моряків і бойових плавців. А ще йому саме місце на похідних мультитулах, щоб помітно знизити вагу. Але титан дорогий сам по собі та й обробляється складніше, ніж сталь, отже, ду-у-уже не багато виробників можуть собі це дозволити.
Вибір матеріалів і форми руків'я
Перше, з чим безпосередньо взаємодіє користувач, — руків'я і чохол, а в розкладних ножах механізм складання. Ці елементи вже простіше оцінити та випробувати при безпосередньому контакті. Якщо ніж живе на поличці для прикраси чи нарізання бананів, то оздоблення може бути хоч у вигляді змія горинича чи інкрустовано метеоритами. Похідний ніж, яким ви будете розчищати місце для ночівлі, копати ямки, зрізати гілки, стругати тріски, чистити та різати продукти — має надійно утримуватись у руці. Тобто ручка не має бути дрібною, ковзкою! Що більш розвинений рельєф руків'я, то менше рука буде з'їжджати під час силової роботи.
Матеріали для руків'я. Традиційні: дерево, ріг, шкіра — всі вони вже застаріли, крихкі, гігроскопічні, слизькі... Та якщо обирати натуральний матеріал, то шкіра — найзручніший, хоча й найрідкісніший варіант. Основні сучасні: гума або її родич поліуретан, АБС-пластик, G10 (текстоліт, матеріал для електротехніки, скловолокно просочене епоксидними смолами). Пластики легко обробляються, міцні, але слизькуваті, особливо будучи мокрими, особливо якщо не мають дрібного рельєфу. А гума/поліуретан складніші технологічно, дуже міцні, мають певну еластичність і високе тертя.
Форма і розмір ручки. Загалом, це справа індивідуальна, проте її вже простіше оцінити, ніж незримі параметри леза. Під час вибору ніж можна поперекладати в руках, потиснути руків'я — має бути максимальне відчуття щільності та заповненості. Можна з великим зусиллям надавити ножем якусь дерев’яшку, імітуючи різ, це проявить властивості ручки, особливо коли є кілька варіантів для одночасного порівняння.
Піхви/чохол. У минулому теж робили з дерева і шкіри, частково використовують донині. На перше місце вийшли, звісно, полімери й особливо технологія, пов'язана з торговою маркою Kydex (листовий полімер їхнього імені укупі з гарячим формуванням привів до появи найбільш технологічних виробів). Замість кайдекса можна цілком використовувати той самий АБС-пластик, формований під конкретний ніж.
Піхви мають надійно утримувати ніж, забезпечувати його зручне розміщення і виймання. Традиційні чохли з петлею на пояс більш-менш справляються тільки з першим завданням, погіршуючи третє (щоб дістати ніж, треба дві руки). Формовані пластикові можна кріпити безліччю способів через трубчасті заклепки шнурком, ніж у них тримається завдяки ідеальному повторенню геометрії сам собою.
Плюси та мінуси похідних розкладних та фіксованих ножів
Для тих, хто не відчуває себе крокодилом Данді, ще сотню-другу років тому придумали розкладні ножі, які і самі собі чохол, і вагою/габаритом менші, ніж фіксовані. Це основна їхня перевага, яка створює й основний недолік — менша міцність при навантаженнях. Також менша варіативність форм леза, щоб помістилось у руків'я; а також відповідно, якщо збільшити довжину клинка, то доведеться так само подовжувати й ручку — вийде незграбно, хоча є й такі моделі.
Основний вузол складника — замок, їх існує близько десятка типів, основних, мабуть, три, які цілком еволюціонували для виконання основних вимог. Вимоги до замка: це простота відкривання та надійність утримання леза у відкритому положенні. Ще добре, коли відкривати можна однією рукою, найчастіше це не дуже треба, але іноді корисно.
Складаний ніж підійде для всіх завдань не екстремального туриста: різати продукти, упаковки, шнури, стругати тріски тощо. Вразливе місце в нього — замок, куди забиватиметься пісок/земля, через що під час відкривання ніж видаватиме неприємні хрускоти, відчинятиметься гірше, та й механізм замка поступово страждатиме й стиратиметься. Більшість ножів можна розібрати й почистити, але для цього потрібні спецвикрутки.
Фікси більші, важчі, їх треба десь розміщувати (ну або носити в рюкзаку), проте вони і більше дозволяють. Ними вже можна сміливіше щось виколупувати, рубати тонкі дерева, наставивши ніж на стовбур і стукаючи по обуху чимось важким. Здебільшого у фіксованих ергономічніші руків'я, що важливо під час тривалої роботи.
Навіщо мультитул у горах
У далекі роки, в далекій країні, коли ножова промисловість була ще молода, один містер Лезерман багато подорожував недорогими машинами, зупинявся в недорогих готелях, тож часто десь щось відвалювалося і потребувало уваги, хоч невеликої... Так на світ з'явився концепт невеликого набору інструментів — мультитул. Він корисний і в побуті, і в туризмі. Загалом скрізь, де є рукотворні об'єкти, непогано мати можливість їх підкрутити в прямому і переносному сенсі.
Мультитули можуть бути оснащені безліччю різних комбінацій викруток, ножиць, пилок, напилків. Однак найголовніший інструмент, який принципово відрізняє його від, скажімо, теж шановного швейцарського ножа — плоскогубці. Підкрутити якийсь гвинт можна і ножем, але плоскогубці відкривають широкий пласт можливостей, підгинати й ремонтувати металеві деталі спорядження. Зокрема, перебрати та почистити газовий пальник, брати гарячі об'єкти з такого пальника, підтиснути замочок на блискавці, а додавши голку з ниткою, можна шити товсті матеріали. Ба більше, у якісних мультитулів губки сходяться настільки щільно, що ними можна вийняти колючку, або ж крутити все, за що можна вхопитися (причому зусилля обертання буде більшим, ніж у викрутки)...
Якщо вас десантують на іншу планету (не кажучи вже про багатоденні походи), а взяти можна тільки одну залізяку — треба брати мультитул.
Вибір ножа для гірського туризму, альпінізму та скелелазіння
Отже, якщо ви зібралися в похід не дикими місцями, їжу несете з собою і протягом одного дня можете опинитися в цивілізації, то будь-якого простецького складного ножа вистачить позаочі.
У більш диких походах, де можуть виникнути певні будівельні завдання, можливо щось підкопати, робота з деревом, або аборигени, які раптово виринули з туману, пригостять свіжоспійманою рибиною… у такі пригоди краще взяти якісний ніж з фіксованим клинком завдовжки не менше 10 см.
Вашій увазі відео-огляд на Morakniv Companion Spark — один із найзручніших і найпрактичніших ножів для походів, риболовлі та полювання:
Скелелазам, крім ковбаси, різати особливо нічого, хіба що змінні шнурки з репіка або мотузку сусідів, які настирливо лізуть поруч (жартуємо, звісно ж). Краще максимально легкий складний ніж з отвором під темляк, за який можна пристебнути карабіном до пояса або до рюкзака (бо, як постулює одна із заповідей: у горах все, що не прив'язане, те втрачене). Ще ніж можна позаштатно використовувати для виколупування застряглих закладок і френдів, однак це на шкоду його заточенню.
Що ближче до космосу, то технологічніші інструменти: в альпінізмі дерева залишаються позаду, їжу добувати ніде, риби не спіймати, зате залізяк навалом, і на руках товсті рукавички, знімати які не хочеться і небезпечно. У гори вже краще брати мультитул. За допомогою плоскогубців можна розкрутити заледенілу муфту карабіна, розслабити затягнутий вузол мотузки, полагодити кішки/трекпалки, на довгій і нудній акліматизації за допомогою льодоруба й пальника викувати з кілочка щось високохудожнє... Та ще безліч усіляких операцій, які можна внизу зробити і своїми пальцями, а у висотному морозильнику краще сталевими.
Що не треба робити
Будь-який ніж, з найнеймовірніших сталей, затупиться раніше, ніж... хотілося б. Навчіться його точити — і фактор сталі стане менш значущим, адже можеш сам знову зробити його гострим. За акуратного поводження можна продовжити життя заточки, якщо:
- не відкривати консерви,
- не різати на скляних дощечках і порцелянових тарілках (твердість кераміки на порядок вища, ніж у сталі),
- не колупатися в абразивних твердих матеріалах (а копання землі це воно і є, але навіщо таке життя?).
Ще в більшості парубків є якась генетична, а скоріше кінематографічна мода — метати ножі, а для них немає більш убивчого заходу. Справжній індіанець має метати ножі?! Так, окей, але тільки метальні! Вироби для метання специфічні — вони з цільної товстої пластини, без якихось елементів руків'я (накладок) із середньозагартованої сталі, щоб не ламався. Іншими словами: використовуйте інструменти за їхнім призначенням.
Інструменти для дров і снігу: пилки, сокири, мачете
У масовій свідомості з сокирою щільно пов'язані дрова, хоча саме добувати дрова набагато простіше і зручніше пилкою. До того ж є такий нюанс: у популярних туристичних місцях дров під ногами немає і йти по них треба далеко, зате вони майже завжди є над головою (сухі гілки). Та розмахувати сокирою у незручній позиції, ніби шимпанзе, утримуючись ногами й одною рукою — завдання те ще. Зате з пилкою таких проблем немає, вона не вимагає ніякої координації, та й сил потребує менше. Отже, найзручніші інструменти для походу — складні пили, бо легкі, невеликі, зручні в транспортуванні, з їхньою допомогою можна добувати палиці товщиною з ногу. Для тих, кому треба побільше, є законнонароджений нащадок велоланцюга і пили "дружба" — ланцюгова пила, вона вельми компактна, а під час користування удвох можна пиляти серйозні колоди.
Сокира ж — більш творчий інструмент, коли планується якась інженерія, будувати курені, плоти або замість банального багаття фінську свічку. У плані дров сокира більше потрібна, коли є потреба або бажання, колоти вже напиляні чурки. Якщо поліно велике, знову ж таки правильніше за її допомогою витесати пару клинів, такі собі дерев'яні зубила, і їх забивати в дерев'яху. Адже якщо колоти сокирою і вона застрягне, витягти буде проблемно.
Для особливих поціновувачів є залізяка родом із джунглів — мачете, дрова ним рубати теж можна, але... складно. Його призначення — багато дрібних хаотично розташованих цілей (чагарники, ліани, висока трава). У наших же реаліях, за допомогою мачете можна накосити, наприклад, очерет для підстилки в місці ночівлі, що часто роблять бушкрафтери.
Пили та сокири виготовляють не тільки для деревини, а й для снігу, про що розповімо трохи нижче.
Ключові параметри у виборі інструментів, що пиляють і рубають
Оскільки пила і сокира не настільки "пафосні", як ножі, їх вибір простіший. У розкладаної пилки для туризму основний параметр — довжина, залежить від того, наскільки товсті гілки хочеться пиляти. Від купівлі дешевої садової пили краще утриматися, бо неякісний пластик руків'я підведе, як завжди, в найкритичніший момент.
У сокири слабке місце — з'єднання ручки (топорища) і металевої частини. Традиційно і донині топорище часто роблять з дерева, яке піддається постійному розширенню і стисненню через коливання вологості, що поступово розхитує його.Або просто дерево всохне, стиснеться, і сокира не триматиметься — у такому разі треба покласти руків'я у воду на кілька годин. Сучасні сокири, особливо для аутдорщиків, мають ручки зі склопластику, який абсолютно інертний і вельми міцний, якщо звичайно іменитий виробник. Третя схема — суцільнометалеві або металеві зібрані на заклепках — найнадійніша. Як і ручка ножа, непогано, якщо топорище має рельєф (розширення перерізу і/або дрібні текстури). Сокири метати теж цілком по-індіанськи і вони нормально це переживуть, бо призначені для ударних навантажень.
Ну а якщо індіанець опинився в горах, з великою кількістю снігу специфічної консистенції (фірном), то йому стане в пригоді снігова пила. Це ще більш вузькопрофільний інструмент, завдання якого пиляти з фірну будівельні блоки. Цей "будматеріал" не дуже важкий, тому краще, щоб блоки були побільше — відповідно, снігові пили довгі, вузькі й тонкі (пам'ятайте, про товщину клина, тонкими менше сил витратиться на випилювання). З блоків можна будувати вітрозахисні стіни для намету або іглу, скажімо, замість групового намету для зборів, який тягнути окремо не хочеться.
Журналіст, копірайтер.
Захоплення: походи, альпінізм, скелелазіння, фрідайвінг, бойові мистецтва, виживання, квантова психологія.
Співавтор: Кирило Терещенко — коваль, тренер зі спортивного ножового бою, альпініст.
